Романушко Михайло Васильович
Михайло Романушко: «Я – телефон між богом і людьми»

«Не такий, як усі»

І душа моя нова
Буде чиста й свята.
І ніякого слова
Не осквернять уста.

Михайло Романушко

Нехай ця публікація відкриє ще одного маловідомого широкому загалу поета, стане виявом уваги до ще однієї жертви «застою». Мова йде про Михайла Романушка, життєва драма якого і досі маловідома, а його поезія розлетілася по друзях, знайомих і не видано досі жодної його поетичної збірки. Лише окремі публікації: перші вірші у виданні «День поезії 1967», в альманасі «Вітрила», газеті «Прапор юності» в 1969 р., збірці молодих поетів Придніпров’я «Повноліття», спогади однокурсників, стаття Юрія Вівташа у виданні «Пороги», листи Семенові Ковальчуку, однокурсникам, друзям, публікації віршів у ленінградському збірнику «День поезії» за 1988 і 1989 рр. Переклади поета публікувалися в журналі «Зірка» («Звезда», 1990 р., № 11), виходили статті в газеті «Маяк» (Сосновий Бор) про виставки графічних робіт автора (його монотипія, графічні роботи зберігається в Російській державній бібліотеці), згадування його імені в окремих спогадах знайомих у ФБ, звісно, коли-не-коли зринають його вірші, спогади про нього у соцмережах, зокрема сосновоборських друзів. Михайло змушений був ховатися від очей КДБ у Казахстанських степах, закритому місті Сосновий Бор в Ленінградській області.

Михайло був настільки доброю та безкорисливою людиною, як писав Юрій Вівташ: «Поет від Бога, людина не від світу цього… не тремтить над написаним. Як колись Сковорода, вірші роздавав і залишав там де вдалось зупинитися». Так і розлетілися його вірші-птахи по світу та по Україні, Казахстану і навіть у далекій Інгрії (Інгерманландії).

Маємо надію, що зберуться вони докупи, і ми побачимо поетичну збірку неперевершених віршів справжнього поета від Бога. Віриться, що його вірші російською мовою знайдуть свого гідного перекладача і почуємо ми про життєву драму цієї непересічної особистості. А поки… нехай вірші-зерна, посіяні поетом проростуть у нас на Дніпропетровщині, ось невеличка добірка його поезії і трохи про поламану долю одного з представників «загубленого покоління» – Михайла Романушка. Ось так по крихтах збирався матеріал, достовірність його, можливо, не точна, та знати про цього забутого всіма поета треба.

На зламі долі

Хай нас терзали – ми дерзали.
Засіви книги і походи
Ми зважували терезами
Любові до свого народу.

Михайло Романушко 

Біографічні дані поета дуже скупі і потребують уточнення і дослідження. Михайло Васильович Романушко народився в 1946 році в місті Володимир-Волинський (зараз місто Володимир) Володимирського району Волинської області. Доля розпорядилася так, що все раннє молоде життя Михайламинуло у Кривому Розі. Там закінчив він середню школу-інтернат №1.

Про своє дитинство, про матір поет згадуватиме на чужині (у Сосновому Бору) з тугою і болем: 

Лицо – как птица.
В клетке боли
Тишина окаменела
Закpыв глаза.
Руки вижу,
Мама,
Пpавда ли что pодился,
Чтобы быть счастливым.
Хожу в детство.
Там высокий тутовник pастет.
Только залезешь на него –
Видно.
Идет кто-то с pаботы
Хлеб несет от зайца.

А в студентські роки, мужніючи, напише: 

– Мамо, мамо, я, мабуть, виріс
Із коротких своїх штанців…

Навчався на філологічному факультеті Дніпропетровського держуніверситету (1965–1967 рр.), та на другому курсі був виключений. Спроби влаштуватися на роботу до редакції були безрезультатними. Пише вірші. Працював на металургійному комбінаті, робив колеса людського зросту. Ю. Вівташ пише: «Звільнили як «профнепридатного. Та й чи колеса робити, коли ти від Бога поет? На якийсь рік йому посміхнулася доля – влаштувався кореспондентом районки на Дніпропетровщині. Звільнили за «націоналізм», за те, що не такий, як усі, за власний вираз обличчя. Це ж було гріхом смертним! І ось Михайло – робітник комунгоспу (робота переважно на дахах), спортінструктор у колгоспі, кочегар, просто безробітний. Стара історія, повторена в долі поета чи не в сотий раз. Чим же викликав він гнів на себе? Адже в переважній більшості вірші Романушка аж ніяк не публіцистика, не політичні заклики».

З деяких директивних документів вимальовується ось така критична ситуація: 

«Першому секретарю Дніпропетровського обкому КПУ тов. Ватченко О.Ф. «Про проведення бесіди профілактичного характеру з молодими поетами» від 12 листопада 1966 р.

У жовтні 1966 р. управлінням КДБ у Дніпропетровській області проведені профілактичні бесіди з молодими поетами: Романушко Михайлом Васильовичем, 1946 р., чл. ВЛКСМ, студентом 2 курсу ДДУ, Прокопенком Гаврилом Миколайовичем, 1922 р., викладачем СШРМ № 37.

Указані особи підтримували зв’язок з націоналістично налаштованими і раніше профілактованими Олександром Завгороднім, Іваном Сокульським, Олександром Водолажченко, серед свого оточення висловлювали ідеологічно шкідливі зауваження з національного питання, написали ряд віршів відповідного змісту, розповсюджували документи аналогічного характеру.

Романушко у віршах «Про сухе дерево», «Гарт», «Запроданство», «Ви бачили які у жаху очі» неправильно тлумачив національне питання, припускав наклепи на радянську дійсність».

У червні 1968 р. І.Г. Сокульський і його друзі склали та розіслали до центральних республіканських органів влади та місцевих партійних, комсомольських і радянських організацій «Лист творчої молоді Дніпропетровська», у якому спробували узагальнити всі факти репресій КДБ проти українських діячів протягом вересня-грудня 1968 р. У результаті автори листа були заарештовані, а в лютому 1970 р. засуджені за антирадянську агітацію та пропаганду. Серед переслідуваних осіб, звільнених з роботи чи виключених з комсомолу або партії, в «Листі» називаються: М. Скорик, В. Заремба, І. Опанасенко, Р. Степаненко, Г. Прокопенко, С. Левенець, В. Чемерис, М. Чхан, І. Сокульський, В. Корж, Г. Завгородній, О. Завгородній, О. Овчаренко, В. Семенешко, П. Вакаренко, М. Романушко, О. Водолажченко, Г. Маловик. 

Ось такий оберт долі. Був вигнаний за «вільнодумство». Життєва ситуація загострилася. Жив допомогою друзів і постійно писав... А далі… Ю. Вівташ пише: «Довелося виїхати до «братнього Казахстану», в напівдобровільне заслання. (І тут кожному своє: номенклятурні особи, на випадок чого, виїздять на Захід, а ми, бачте, на Схід). Там Михайло і притих: бракувало повітря, землі, голосу України. Не можемо з певністю сказати, як склалася його доля там, в далеких казахських степах».

Долею Михайла Романушка цікавляться його однокурсники, друзі: Ісаак  Кобринський, Таїса Ковальчук, Віталій Старченко у статті-спогаді «Безвісти зник» від 16 жовтня 2023 року у Фбнаписав: «Сіла перепілочка в житі – сіра перепілочка в житі...»… – Михайло з парою видихав свої поезії у засніжений простір центрального дніпровського проспекту, де ми з ним випадково здибалися. У сірій в’язаній шапочці, у старенькому демісезонному пальтечку і робочих спецівочних черевиках, він, вочевидь, потерпав від холоду і чимось нагадував ту перепілочку, про яку читав і яка, переплутавши час і простір, опустилася не в жито, а на притоптаний сніг тротуару мегаполіса. У сімдесятих роках був звичай у молодих поетів-нонконформістів – під час випадкових зустрічей читати одне одному щойно написане…. Зимове «пленерне» читання Михайла Романушка, вигнанця з філфаку Дніпропетровського університету у зв’язку із причетністю до «Листа творчої молоді Дніпропетровська», звучало болісно-натхненно, резонувало з вітром, що здував білі бинти снігу з чорних гілок акацій...

На той час Михайло був не лише відрахованим з «універу» за схильність до «українського буржуазного націоналізму», але й безробітнім та бездомним. Знайомі допомагали йому, «буржуазному», хто чим міг: тимчасовим притулком, їжею, одягом. Він віддячував читанням пречудових поезій, та довго це продовжуватися не могло – раптово Михайло Романушко зник... Не витримав поневірянь, полетів змученим перепелом, казали, аж до Казахстану. Гадаю: якщо колись Кобзаря відправили туди в рекрутську неволю, то Романушко шукав у безкінечних казахських степах свободу, якої не мав в Україні, а надто – в наскрізь гебешному, ізольованому від світу статусом закритого міста Дніпропетровська».

Олеся Омельченко, письменниця, член НСПУ згадує: «А коли одного разу працівники КДБ зробили обшук у кімнатах гуртожитку і знайшли «заборонені» високопатріотичні вірші у Оксани та Михайла Романушка, сталася трагедія. Оксана спочатку оголосила голодування, а потім, коли її виключили, покінчила життя самогубством. Михайла заслали в Казахстан, а Тетяну Хомич почали переслідувати, як і мене».

Оце ти, оце я,
Оце ми удвох,
Як дві каплі ртуті на одній долоні –
тремко скочуємось на лінію долі –

надто коротку...

2 січня 2008 року у збірці «Хроніка 2000. Дніпропетровськ: виміри історичної долі» опублікована стаття В. Селіванова (Буряка) «За мужність треба було розраховуватися» про Михайла Романушка: «Пішла чутка, що він пропав безвісти. Це неправда. Я особисто зустрічався з ним десь у вісімдесятих. Він знайшов мене на телестудії. Ми обнялися. Скільки літ… жив він у Цілинограді. Дружина була набагато старша, але він почувався досить успокійливо, ніби його все влаштовувало…

Його виключили з університету. Явно він був для КДБ непіддатливим. Це після справи Івана Сокульського, або після листа творчої молоді. Мишко до листа справи не мав. Він сам по собі був сторчкуватим, впевнений в ідеях, які КДБ ніби старанно розшукувало, щоб, говорячи по-сучасному, підняти свій рейтинг ревного «захисника вітчизни». Я все хотів знайти в своєму архіві вірші Михайла. Але це треба за 170 кілометрів їхати до батьківської хати. Та й там проблема. Все від мишей сховано у вулику. Десь є матеріали нашої філософської газети «Гарт», органу літературної студії ім. Володимира Булаєнка. Це десь за 1967–1968 роки.

Взагалі Михайло був тихий, спокійний. Ніхто не думав, що він буде чинити супротив, проти якого комітет комсомолу ДДУ, а потім і КДБ вибудує цілу парадигму проти хлопця. Заслали його служити в піски, в Азію. Більшість товаришів боялися йому писати…

Я йому вислав новелу. Він написав листа. Кінцівку Михайло писав кров’ю…

– Не забувайте мене…

Ніби з камери, ніби з каземату. Я три дні ходив шокований. Зрозумів, що тут щось набагато серйозніше, ніж гра в патріотичну полеміку. Ми мужніли…

…Щоби стати дороговказом
На тернистих стежках епох..

Там десь на тернистих стежках він і продовжує йти. Лише ми не бачимо його…».

Інгерманландський період

Гей, чужа сторона,
На душі – тяжина.
Гей, лишилася нам
Тільки дума сумна».

Михайло Романушко

Вірогідно, що Михайла заслали служити до Цілинограда в Казахстан. Не можемо з певністю сказати, як склалася його доля там, у далеких казахських степах, цей період не досліджено. Відомо, що його підтримувала дружина Людмила, яка була набагато старша. Він керував літературним об’єднанням, працював у драматичному театрі. У Цілинограді писав вірші для дорослих і дітей, залишався великою дитиною – і діти його обожнювали! Падчерці й онучці він присвячував дитячі поезії. Романушко любив дітей та й сам був, мовби доросла дитина. 

Хто там
я-го-ди збира?
Хто там
во-ду п’є?
Сонечко!
На вербових нитях!
Сонечко?
Моє!
Вмите!
І продзво-ню-є, і прита-ку-є,
На ‘дній ніжці приска-ку-є:
– День! День!
Лебедень!
Біле пір’ячко, полетінь полови –
Впала в житечко…
Дивосинь,
Синьовид –
Молодиво – літечко!

Згодом йому вдалося заховатися від ока КДБ у далекій Інгрії. З 1976 року живе у Сосновому Бору. Територія Ленінградської області називалася колись Інгрією, Іжорією, або Інгерманландією, яка здавна претендувала на самостійність. Михайлові хотілося ковтка свободи, він шукав притулку, розради.

Його друзі згадують: «Жив він собі в своїй конурі на Комсомольскій, щось писав, малював картинки, десь працював – частіше всього сторожем, воно для творчості якось саме те. Потім – в Худмузеї». Працював у книжковому магазині.

У закритому місті Сосновий Бор у Міському будинку культури в 1978 році утворилося літературне об’єднання «ЛІТО», на якому збиралися творчі люди – фізики (будувалася атомна станція) і лірики (були серед них і люди, яких переслідували за самвидав). Михайло Романушко відвідує Сосновоборське ЛІТО, пізніше клуб «Художник» (створює особливу графіку). Стає членом ЛІТО, його друзі згадують:

«…більшість чесно писала до столу, навіть не мріючи про літературну кар'єру. Чому не мріяли? Та тому, що надрукуватись у ті роки було неймовірно важко. Навіть публікація в районній газеті, в ті роки єдиної (а це був «Балтійський промінь») вважалося нечуваним успіхом. Можна, звичайно, було зробити власну книжку у кількох примірниках, надрукувати на машинці та подарувати друзям. Але за самвидав можна було дуже поплатитися», – згадують ЛІТОвці, – Чим було взагалі літературне об'єднання у ті роки? Водночас усім. Компанією однодумців, худрадою, першим щаблем у літературній кар'єрі. Літо давало якийсь рівень, керівник міг кудись рекомендувати, та й у будь-якому разі потрібні були творчі контакти. Вони й були, і не лише між собою. Приїжджали до нас тоді багато петербурзьких літераторів…».

Романушко відвідує Петербурзький Дім письменників, у 1988 році його вірші з’являються у ленінградській літературній збірці «День поезії», потім в 1989 році. Друкував свої вірші у літературних збірках України, Казахстану та Санкт-Петербурга. 

Ось ще зі спогадів друзів Романушка: «У його немислимо прокуреній будці – на мою думку, він взагалі приміщення не провітрював, а курив без перерви, тобто обидва – і він, і дружина… Романуха працював щось охоронцем, а в останні роки – у Художньому музеї "бабусею", як він сам казав.

Так ось. Романуха впав до нас із Цілинограду, де він опинився через збереження нелегальної літератури. Ну самвидавник, що візьмеш. Про цей бік його біографії я знала мало, він особливо про своє колишнє життя не поширювався… Ну іноді прослизало, що в нього в одній столиці союзної республіки щось друкувалося, як кажуть, титульною мовою, але що і де...

Ходив в ЛІТО, писав хороші вірші російською – правда хороші... В останні роки Романуха жив тихо, не висовувався особливо, почав малювати картинки у дивній техніці. Потім помер… і взагалі якось канув у небуття… Ось така історія.

…Був колись дуже добрим поетом, потім переключився на живопис. Свого часу його заслали із тієї самої східної України до Казахстану за зберігання нелегальної літератури... Людина специфічна, з натовпом тарганів, але гарна і талановита.

Справа в тому, що в нього була дружина Люда, набагато старша за нього. Після смерті Романухи якось зникла з поля зору. Знаю, що в неї донька залишалася в Цілинограді, коли вони з Мишком переїхали, і онука [Оксана] – з чуток, вийшла заміж і поїхала до Німеччини».

У листопаді (точна дата не відома) 2014 року Михайло Романушко помер від раку легенів, похований у Сосновому Бору.

Майстер оригінальної графіки

Михайло Романушко працював у сосновоборському Художньому музеї сучасного мистецтва. Перші творчі роботи як художника-графіка з’явилися у 2000 році. Він працював в оригінальній графіці, створив цікаву техніку монотипії. Це вдавалося в Сосновому Бору одиницям, серед яких був і Михайло Васильович.

При створенні графічних робіт автор використовував  дуже простий набір – чистий аркуш, копіювальний папір та праску, а також ручку або олівець. Наприкінці 1990-х – на початку 2000-х знайомі художника посміювалися з його чудасії – мовляв, нічого путнього з цього не вийде. Проте згодом монотипію М. Романушка використав як ілюстрації для своєї поетичної книжки один із сосновоборських поетів В. Ларінов.

Романушко створював пейзажі, портрети, натюрморти, оригінальну і загадкову за сюжетом графіку. Перша персональна виставка його робіт, він був членом сосновоборського клубу «Художник», відбулася у 2001 році тільки для друзів і знайомих в одній із будівель промзони. Були представлені кілька десятків графічних аркушів, виконаних у техніці монотипії. Його роботи оцінили і глядачі, й митці завдяки цікавим переходам світла та тіні, які виявляли характер і сутність тематичного змісту. Широке коло тем його картин, виконаних у змішаній техніці та заснованих на кольоровій графіці, пояснюється, мабуть, розмаїттям життєвого шляху. 

Впадає у вічі захопленість духовно-містичною темою. Цікаві картини абстрактної ніжності, просвітленого лику Магдалини та загадкової Альби. Вдала робота – обличчя чоловіка, яке чимось нагадує зображення на Туринській плащаниці. 

Малюнки, графіка:

У 2011 році виставка художніх робіт Михайла Романушка відбувалася під назвою «Від «Ніжності» до «Війни» у Палаці культури Соснового Бору. Роботи вражають різноманітністю тем: таємниця знамення, як виглядає майбутнє, натюрморти, картини затишку і війни, льодоходи тощо.

Сосновоборська місцева газета в 2010 році повідомляла про виставку робіт М. Романушка. В 2014 році, незадовго до його смерті, на місцевому телебаченні було інтерв’ю з автором. Роботи Михайла Васильовича зберігаються у Сосновобірському художньому музеї сучасного мистецтва, щорічно вони демонструються на художніх виставках. В 2024 році у міському Палаці культури «Будівельник» на виставках серед робіт сосновобірських митців клубу «Художник», виставлялися і його роботи. 

«Поет від бога»

Я – телефон між богом і людьми
інколи чую Бога, інколи людей. 
Ніколи не промовляють вони разом. 

Михайло Романушко 

«Поезію вважаю перш за все способом мислення. Кожен вірш повинен бути вигуком мореплавця, що побачив на обрії незнаний досі берег» (М. Романушко з альманаху «Вітрила», 1967.– С. 90).

У київському альманасі «Вітрила» в 1967 році вперше були опубліковані вірші Михайла: уривок з поеми «Роксолана», вірші «Менторові», «Спогад», «Настроєве». 

Друзі допомогли йому надрукувати два вірші у київській збірці «День поезії» за 1967 рік, це вірші: «Запроданцям» і «Не забуду я білу вежу».

Вірш «Запроданцям» дуже компромісний:

Святенний хрест, сокира ката
На сивих скронях тихих сіл
Закарбувались, як печаті,
Рядами страдницьких могил.

А ви розлізлись тарганами
По щілинах чужих країн.
Новими вигріті панами,
Знов мрієте про шал руїн.

Дарма! І згинете ганебно,
І пам'ять ваша зогниє,
Бо чорний крук чужого неба
Вам очі мертві розклює.

Вірш «Не забуду я білу вежу» – це, по-суті, його маніфест як поета:

Не збудую я білу вежу,
Не замкнуся на сто замків,
Щоб на білий папір мереживом
Розливать солов’їно спів.

Як на прощу – піду на площу,
На збіговисько ста доріг –
Хай там б’є мене і полоще
Вітер мрій і турбот людських.

І вдихну я на повні груди
Всеочисного вітру лет,
Щоб не мати у серці бруду,
Коли й справді я є поет.

Підкорюся душі наказом
І пройду через сто тривог,
Щоби стати дороговказом
На тернистих стежках епох.

Треба було мати сміливість, щоб написати  такого вірша в 1968 році!:

...Німо колос падає по колосу –
Нива гола вся. Нива гола вся!
Мовчимо, бо нема в нас голосу –
(Попід колесом, попід колесом).
Вже – розтерзані.
Тричі опалені
І пророками перепрокляті,
Перепродані і віддалені
Ген від себе – віками? роками?
Чи тортурами?
Пістолетами?
(Смілим куля була офірою).
Чи – газетами,
Чи сліпим і безкрилим «Вірую».
Що у серце нам так в’їдалось,
Як у рани іржа кайданна.
Ще і досі не бачимо далі,
Ніж в черговій промові дано…

Поет у пошуках правди у вірші «Терези»:

Так важко очищався пергамент
Від записів старих корости.
Перо виважувало грами
Брехні і правди… чи не просто?

Куди простіше… по поличках:
«Оце направо… це – наліво…»
…Та снилися вночі обличчя
Обпалені незнаним гнівом.
…….
Хай нас терзали – ми дерзали.
Засіви книги і походи
Ми зважували терезами
Любові до свого народу.

На початку 1970-х кілька віршів М. Романушка було опубліковано в збірці молодих поетів Придніпров’я «Повноліття». Поет оспівує красу рідного краю, любов до прекрасного, відтворює духовну велич сучасника. Вірші по дитячому чисті, світлі, дзвінкі. Його любовна лірика – від ліричних спогадів в молодості до буденності в зрілому віці:

***

Що мені на світі треба?
Нічого не треба.
Тільки тяжко так без тебе.
Як мені без тебе?

У зрілому віці, в добровільному «засланні» поет пише про кохання, яке помилилося дверима. «В моєму крилі свободи вітер, – говорить автор, і відповідь: –Сідай, картопля на столі»). Його хвилює гірке і безнадійно риторичне звернення до Бога – чому душа «у дранім пальтечку» така беззахисна.

...Душа у дранім пальтечку...
Вона прийшла й напроти сіла.
Було дивитися несила
У печію очей важку.
***
Що ж піду – божевільний,
Вільний Богу й собі,
В цій великій давильні
Не забуду любить.
…………………….
І душа моя нова
Буде чиста й свята.
І ніякого слова
Не осквернять уста.

Спорідненість поета з природою, як одне ціле:

Чи є я, чи ні – не знаю… в усьому себе відчуваю:
І в листі оцім опалім, і в тому, що зеленіє,
І в чорній землі вологій, і в кожній дощу краплині,
І в синій безодні неба, і в зіроньці вечоровій.

У зжатому стиглому житі, в прозорості вод
джерельних –
немає цього без мене, без цього мене немає.

Від лірика до модернового поета один крок. Михайло Романушко був чудовим верлібристом. Верлібр – це те, як поет відчуває світ, свобода і глибина, вірші, в яких закладена ідея.

Раїса Лиша згадувала: «…дивовижна поема Михайла Романушка «Концерт для самотнього голосу», яку він лишив нам тут, немов коштовну перлину, повну краси, болю і музики, перед тим як податися в Казахстан, – і відтоді ні слуху, ні духу. Немов би зірка, що надто близько наблизилась до чогось у космосі, аж зірвалась зі своєї орбіти й полетіла у невідь. А перлина тут – переливається, промовляє голосом дивним… «Долі, долі…», як написав у «Порогах» Юрій Вівташ».

«Це пронизливо щирі, аж до беззахисности, прозорі поезії. Рафіновано витончені, по суті, камерного звучання. Це благородний сплав української національної поетики з елементами західньоевропейського модернізму.

Проте поезії Романушка – і це правда – були в і л ь н и м и ! А це вже неприпустимо», – пише Юрій Вівташ. Самотній голос поета промовляє: 

…яке ж було слово на початку?
Чи не те, яким руки зв’язані
розмовляють?

***
…Чого ще шукає душа моя? –
гаснуть усі триста сцен.
Камінні
глядачі аплодують.
Ще півістини:
вростання заборонено.
Серце
має форму колиски.

Михайло Романушко – сильний і цікавий модерніст:

Настирливо 
про себе нагадує регіт будильників.
Зловтішний компостер клацає зубами.
Вікна – вакханалія кіноекранів.
Отари компасів пережовують магнітне поле
з плянтаціями парасольок.

***

...З того заліза,
що в гемоглобіні моєї крови,
можна зробити цвях,
щоб прибити на стіну
ваш портрет.
…………………………..
Переворожу ворожбу.
Свої зоряні злети бували у кожного,
Проте виробництво цвяхів на душу населення
Не має жодного відношення
до показника народжуваности,
хоч напевне, питання престижу відіграло значну роль...

Раїса Лиша згадувала: «…в 1976 році я познайомилася з Іваном Сокульським, Юрієм Вівташем, Михайлом Романушком, а згодом з Ярославом Лесівим, то в нас, по суті, сама собою утворилася творча група. Це була наша, так би мовити, не нью-йоркська, а дніпропетровська група…. Ми являли щось окреме – гурт тих, чиє спілкування обіймала творчість. Пам’ятаю, з яким піднесенням ми говорили, що маємо (тобто існує така потреба для української літератури в часі) творити поезію світового, європейського рівня… бути в діялозі зі світом. Такі були наші плани, і мені здається, що вони не були такі вже й безпідставні».

Вірші російською мовою чекають свого перекладача. В них ви можна впізнати того ж Романушка, але щось змушує його мовчати і він «душу на засов», лише «віддзеркалюю лише слова». Тільки туга («Хтось мене там шукає, // Хтось мене там чекає»). Поет більше звертається до природи («Стоять дерева, розуміють // І нам великі листи пишуть // Та пошта їх не приймає…») і говорить, що хочеться дихати та немає свободи.

Вірші «Про це», «Кирилиця», «Під чистим небом», «Вибір», «Після», «Камінь» та інші – це прагнення поета висловити ті ж проблеми політичні, соціальні, особисті але вже іншою мовою. 

«Самотній голос перекладача»

Давнє уподобання Михайла Романушка – переклади польських поетів: Тувіма, Галчинського, Норвіда, Стаффа, Яструня. Молоді митці ще в 1970-ті роки гуртувалися навколо польського літературного журналу «Твурчосць» («Творчість», пол.«Twórczość»).

Романушко досконало володів граничною точністю думки та точністю її передачі. Схоже, цьому мистецтву він справді навчався у польських поетів. Б. Лесьмян був його улюбленим автором. Михайло добре володів польською, мистецтвом перекладу з інших мов. 

Ісаак Кобринський повідав в одному з інтерв’ю: «Згадується, як ми (Михайло і я) сиділи на кухні ночами в моїй комунальній квартирі та експериментували у пошуках нової форми та змісту – прикладом для обох у ті часи служила доступна нам польська поезія, яка далеко обігнала у своїх формальних та образних варіаціях радянську піднаглядову словотворчість. І тому в його та моїй поезії тих часів формально перетинаються не лише прийоми, а й навіть фрази».

У «Порогах» є переклад Романушка з польської вірша Мечислава Яструня «Хрест північний»: 

Наші ночі на залізо хворі,
Нашу землю уразив параліч.
Нам від зарази зчорніли зорі,
Нам дерева на хрести зрубали.
Знову кров з твого тіла точать.
Жовч із оцтом готують для тебе –
Щоби впав ти, бідачий пророче,
В сніг опухлий північного степу.
Трупе простору, що в тьмі, як місяць,
Синявою й мертвотою світиш –
По віках, серед ночі, в цім місці
Зводиш храм свій жорстокий з тіл вбитих.
Ніби не досить ще нам – примар цих.
Двох тисячоліть прах вознеси ще
Над ніччю світу – в усіх трупарнях
Зраджений – і в усіх бойовищах.
Брехав янгол, в Єрусалимі ридавши,
Брехав янгол, летівши з Назарету –
Земля жалями прибита назавше,
В небі непорушно стоять плянети.
І хліб поробився камінням.

У № 11 журналу «Зірка» («Звезда») за 1990 рік надруковано переклад М. Романушка з китайської вірша Гу Юй.

Для друзів він був Романуха і ось ще згадка про його перекладацьку творчість: «…у Романухи – поетика зовсім не від Норвіда. Скоріш від Лесьмяна, хоч про прямий вплив говорити не можна. У Романухи – свій голос. А долі місцями схожі». Лесьмян був одним із найоригінальніших польських ліриків XX століття, якого не було почуто, лише через чверть століття його поезія повернулася в польську культуру.

Можливо, і поезія Михайла Романушка повернеться в українську культуру і згадають його на Дніпропетровщині публікацією збірки його поетичного слова, яким захищав Україну, та став ізгоєм на батьківщині. Криючись від переслідувань, мовчав, бо на чужині не вистачало повітря, свободи, відчуття рідного, свого українського. Змушений був писати російською, задихався у чужих краях:

...Борись, шуми, витийствуй, прекословь –
И все-таки: возможно ль жить без гнета?
...Свобода? На, изволь.
Но вольно ли тебе на воле станет?
Отдашь покой, отдашь порой и жизнь.
А не отдашь – так потеряешь душу.
Свобода? Да, свобода! Брат, держись –
Мы, рыбы, завоевываем сушу.

***

Хоpошая погодка! –
Дни свежестью полны,
И легкая походка
У этой тишины,
И даже слово звонче
В созвучиях пpостых –
Дай бог мне жизнь закончить,
Как начинался стих!